Хороша новина – місія здійсненна! Що важливо пам’ятати кожному батькові:

  • Якщо ви живі, ви впораєтесь із чим завгодно, тому що наш біологічний вид homo sapiens – найкраще адаптується на Землі (це доведено тисячоліттями еволюції).
  • Все, що ви і ваша дитина зараз відчуваєте і переживаєте через війну, це нормально. Ми – живі істоти, а не машини. Ми влаштовані так, що почуття сигналізують нам про те, що відбувається навколо, і надсилають сигнали до мозку, як на це реагувати: завмри – страх, біжи – страх/злість, атакуй – злість/страх, плач – горе/страх, живи/розслабся – радість. Завдяки пам’яті, почуттям, фантазії та мисленню ми пристосовуємось до нової реальності. Це і називається адаптацією.
  • Щоб допомогти своїй дитині, потрібно мати на це сили. Якщо сил немає, потрібно спочатку допомогти собі – відновити свої ресурси: виспатися, підкріпитися, прогулятися, послухати улюблену пісню… зробити щось хороше для себе.

Зазвичай адаптаційні механізми у дітей різноманітніші та гнучкіші, ніж у дорослих, і вони краще і легше пристосовуються до нового. Головне – не заважати і підтримувати всі їхні ідеї.

Усі діти різні (ми нікого ні з ким не порівнюємо). Хтось, замість того щоб адекватно адаптуватися, може лягти пластом, закинутися в гаджети, завмерти і боятися навіть вийти на вулицю, перестати спілкуватися, на все злитися і грубіянити, їсти тільки вермішель… Це теж нормально в ситуації війни, коли діти втратили своє минуле зрозуміле життя, а разом з ним і себе. Звичайно, дитині в такому стані потрібна допомога.

Для дитини в новій реальності найголовніше – ЛЮБЛЯЧИЙ, СТАБІЛЬНИЙ, ТУРБОТЛИВИЙ ДОРОСЛИЙ. Як ви вже здогадалися, ЦЕ ВИ. І потрібно зробити все можливе й неможливе, щоб стати таким дорослим. Тоді дитина зможе пережити що завгодно, спираючись на вас і беручи з вас приклад.

Вам необхідно створити для дитини стабільний і безпечний простір, у якому, по можливості, нічого не змінюється. А якщо зміни неминучі, ви заздалегідь попереджаєте дитину про них і разом до них готуєтеся. У такому просторі дитина з часом зможе видихнути, розслабитися і повірити, що жити можна, і краще жити добре.

Дитині потрібно виділити своє місце (особистий простір), де вона господар, де її ніхто не чіпає, і вона про це знає, і всі про це знають і дотримуються цього. Це може бути дальній правий кут маленької кімнати, в якій живе 4 людини, ліжко, матрац, стілець, халабуда під столом, плед на підлозі… Тоді дитина буде впевнена, що у неї є своє місце в цьому новому незрозумілому світі, і жити все-таки варто, і краще жити добре.

Щоб жити добре з іншими людьми, потрібно домовитися про кілька простих і зрозумілих правил, яких ЗАВЖДИ дотримуються ВСІ:

  • у нашій родині кожен цінний і важливий незалежно від віку;
  • у нашій родині не кричать, а домовляються;
  • у нашій родині не беруть чужі речі без дозволу;
  • у нашій родині у кожного є домашні обов’язки…

Чим менша дитина, тим менше правил. Тоді і життя дитини, і життя дорослих стане зрозумілим і передбачуваним. І вона повірить, що жити добре виходить навіть у неї: я дотримуюся правил – я молодець. Життя налагоджується!

Це може статися тільки якщо батьки все помічають і озвучують (“у тебе сьогодні вийшло прибрати в кімнаті без нагадування – ти стаєш дорослим, мені приємно це бачити” – конкретно описати поведінку дитини, назвати якість, яку вона проявила, сказати про свої почуття), допомагають, радіють, підкріплюють (роблять для дитини те, що її потішить).

Усі правила ви обговорюєте разом і записуєте на великому аркуші на сімейній раді. Якщо діти дошкільники або молодші школярі, до правил потрібно придумати прості малюнки. Якщо в сім’ї є підлітки, цей процес із правилами краще віддати їм. Нехай самі пропонують, самі записують, самі вішають там, де вважають за потрібне, самі стежать за їхнім дотриманням. Тоді дорослим не потрібно буде брати на себе роль злого поліцейського. Просто мовчки, з розумінням і любов’ю показувати рукою на правила, які висять на видному місці. Тоді дитина потроху братиме відповідальність за шматочок свого нового життя і поступово адаптуватиметься і дорослішатиме.

Щоб дитині хотілося адаптуватися до нової реальності (не виживати, а “квітнути”), ви створюєте радісну, довірливу, все приймаючу атмосферу навколо неї, розуміючи, що вона така ж важлива для дитини, як сон, їжа і безпечне місце.

Починаємо із себе. Ми знаємо, що міміка, інтонація, жести, поза в спілкуванні значать більше, ніж сказані слова. Тому саме наша невербальна комунікація створює атмосферу в розмові, а вона, на жаль, нами не усвідомлюється, не відстежується і підсвідомо відтворюється (з разу в раз одне й те саме, як заїжджена платівка, спосіб, яким із нами спілкувалися в дитинстві наші батьки).

  • Що відбувається з моїм обличчям, коли я спілкуюся зі своєю дитиною. Я усміхаюся, чи мій рот стиснутий і напружений, а зуби скриплять? Мої брови розслаблені чи зсунуті в німому докорі? Мої очі ніжно дивляться в очі або свердлять співрозмовника пронизливим поглядом, або дивляться повз у простір, або нишпорять по підлозі?..
  • Що відбувається з моїм тілом, коли дитина говорить зі мною? Рука ніжно торкається до голови, плеча, руки дитини або нервово стискається в кулак? Все тіло м’яке, у відкритій довірливій позі чи стиснуте нависає над дитиною як грозова хмара?
  • Що відбувається з моїм голосом і інтонаціями, коли я звертаюся до дитини? Моя мова радісно і плавно ллється як струмок чи я тисну, з кожним словом набираючи обертів, і, підвищуючи звук, зриваюся на крик?..
  • Спостерігаємо за сенсами і словами, які використовуємо в розмові з дитиною. Мій хороший, мій улюблений, як я рада тебе бачити, як я рада, що ти у мене є, я рада, що ми разом можемо це обговорити, як добре у тебе виходить… Як часто у розмові ви використовуєте ці фрази? Порахуйте, скільки разів на день ви докоряєте дитині і скільки разів хвалите або радієте її успіхам.

Спосіб, яким ви спілкуєтеся з дитиною, вона неусвідомлено візьме як поведінковий сценарій і буде відтворювати його зі своїми дітьми та іншими людьми.

Щоб створювати радісну, довірливу, все приймаючу атмосферу, вам потрібно кожен день виділяти час і проводити його разом із дитиною заради неї самої і ваших із нею стосунків.

  • Разом грати: у машинки, у сім’ю звірів, у хрестики-нулики, в морський бій, у будь-які настолки, у схованки, у вибивного, у бадмінтон, у гляделки…
  • Розмовляти про все на світі: про те, який сьогодні день, який у вас настрій, чим ви збираєтеся сьогодні займатися, як ви раді, що ваша дитина разом із вами (тільки не потрібно вивалювати на дитину свої складні почуття і сенси, тому що їй нема чим їх переробляти і це буде її руйнувати).
  • Гуляти, читати, малювати, ходити за покупками, готувати їжу, прибирати в квартирі, подорожувати, досліджувати світ поряд із новим домом, де ви опинилися…

Цей час ви даруєте тільки дитині й концентруєтесь на ній і ваших із нею стосунках, а не на якості вимитої підлоги і досконалості малюнка.

Усіма цими діями ви дасте дитині зрозуміти, що вона цінна і важлива для вас, що ви приймаєте її такою, якою вона є без умов (злою, істеричною, безмовною, безвольною, нудною, зануреною в образу, втратила інтерес до життя…), і її небажана поведінка і важкий емоційний стан поступово трансформуються в здорову адаптацію.

Якщо протягом місяця ви робили все вище описане, а змін в емоційному стані і поведінці дитини немає (або вони погіршуються), точно потрібно звернутися за допомогою до дитячого/сімейного психотерапевта.

Якщо ви дочитали до кінця цю статтю, поплескайте собі і похваліть себе за інвестицію в здорову адаптацію вашої дитини. Адже здорова адаптація дитини починається зі здорової картини дитячо-батьківських стосунків у душі та в голові батька. А саме цю картину ми з вами і створювали, поки спілкувалися за допомогою цієї статті.

Спробуйте ставитися до труднощів адаптації вашої дитини не як до складної проблеми, а як до творчого завдання. Тоді ваше ставлення до ситуації зміниться, і ви самі здивуєтесь, скільки нових способів підтримати дитину прийде вам на думку з глибин вашої батьківської інтуїції. Довіряйте собі!

Щоб освіжити основні ідеї статті, перечитайте текст синіми літерами.